Андрій Верменич – у боротьбі за право на сцені

Чимало українських талановитих акторів загинуло в сталінських таборах, але деяким вирватися з лабет системи й залишити свій слід в історії вітчизняного театру. До цієї когорти належить і обдарований актор Андрій Верменич, якому доля відсипала багато таланту. Він залишився в історії міста одним із провідних майстрів української сцени тодішнього Дніпропетровська, у театральних колах Верменича знали як вчителя популярного у ті часи радіоказкаря діда Стаса. Далі на dneprovskiye.info.

Від наймита до актора

Народився Андрій Верменич у червні 1897 року у простій селянській родині на Полтавщині, село Градизьк розташовувалося на Дніпрі. У родині було 5 дітей, про статки не йшлося, тому довелося хлопцеві з 10 років йти у найми. Спочатку працював по панських економіях, потім подався вантажником до портових міст Криму. З дитинства виділявся Андрій чудовим голосом, дуже любив співати, чим і привернув увагу керівника трупи акторів Аршанова. Тоді юнакові виповнилося 19 років, він із цікавістю ставився до всього нового, тому погодився приєднатися до гурту.

Дебютував Андрій у ролі султана в опері “Запорожець за Дунаєм”, сцена йому дуже сподобалася, глядачі приймали прихильно. Мандри з пересувним театром тривали 3 роки, потім довелося відслужити в армії. Після служби знов повернувся на сцену, влаштувався до колективу, який організувала Кременчуцька наросвіта. Але сидіти на одному місці здалося юнакові нудним, він знову подався до пересувного театру, де пропрацював до 1930 року. У 1934 році доля закинула його до Дніпропетровська, де Верменичу настільки сподобалося, що він вирішив залишитися. Працював у міському музично-драматичному театрі імені Шевченка.

Як складалася кар’єра у Дніпропетровську?

Працюючи поруч із досвідченими акторами, Андрій зрозумів, що лише таланту замало, необхідно вчитися акторській майстерності. Подався до Московського заочного університету мистецтв, здобув диплом, отримав цінний досвід і знання. Не втомлювався покращувати свій професійний рівень, що відзначали колеги. Найвдалішими його ролями були Городничий у “Ревізорі”, Карась у “Запорожці за Дунаєм”, Крамарюк у “Життєвому морі”, Платон Кречет і Макар Діброва в однойменних п’єсах Корнійчука. Ділився досвідом з молодшими акторами. Найвідомішим його учнем став майбутній народний артист України Станіслав Станкевич, який для мільйонів маленьких українців був казкарем дідусем Стасом. 

Глядачі приймали Верменича прихильно, з боку партії теж спочатку нарікань не було. Трудова селянсько-робітнича біографія, правильна поведінка. У вересні 1944 року Андрія Андрійовича прийняли до партії, що на ті часи було неодмінною умовою для вдалого старту. У 1943 році Верменич був нагороджений грамотою Верховної ради депутатів трудящих, у 1947 році отримав звання заслуженого артиста УРСР, у 1951 році став лауреатом Сталінської премії за роль Хрону у виставі “Навіки разом” за романом Дмитерка, зіграну у Дніпропетровському театрі імені Шевченка. Аж раптом ситуація змінилася.

Зв’язок із “ворогом народу”

Кар’єра актора була успішною, що склалося значною мірою завдяки таланту й працелюбності Верменича. Мав заохочення по партійній лінії, у 1951 році навіть очолював партбюро у своєму театрі. Аж раптом виплив факт, що рідний брат актора Кирило тривалий час перебував за кордоном. Щоправда, чоловіка утримували у Польщі у таборі військовополонених, а повернувся він на батьківщину тільки після амністії, яку оголосив радянський уряд у 1923 році. Але на цей факт ніхто уваги не звернув. Андрій саме поїхав мандрувати з театром, тому про долю брата дізнався лише у 1927 році. Через кілька місяців після повернення Кирила заарештували за зраду, він помер у таборі у 1931 році. 

При оформленні до Дніпровського театру імені Шевченка Верменич про цей факт повідомляти не став. А от написати у партійних анкетах про брата й сестер, які під час Другої світової війни залишалися на окупованій території, все ж таки довелося. Спочатку на цей факт не звернули уваги. Але у 1952 році раптом вилізла на світ справа брата Кирила, тоді  актору й пригадали все. Навіть приписали звинувачення, ніби Верменич належав до якоїсь білої сотні у роки громадянської війни. Те, що Андрій Андрійович приховав факт про арешт брата, дорівнювало злочину. Колеги намагалися виправдати Верменича, доводили, що він ні в чому компрометуючому помічений раніше не був. А актором завжди залишався чудовим, якого дуже любили глядачі. Найцікавішим моментом є те, що Верменича ще у 1936 році не допустили грати у виставах “Запорожець за Дунаєм” і “Наталка-Полтавка”, які давали актори театру імені Шевченка у Кремлівському палаці. Виходить, про брата у партії вже знали, але у провину не ставили.

Життя у подарунок від долі

Розгляд на партійних зборах ситуації з братом завершився проголошенням суворої догани. Якби це трапилося наприкінці 1930 років, не оминути б акторові сталінських таборів. А у 1952 році врятувало те, що через пів року після події помер Сталін, потім дійшла черга “хрущовської відлиги”. Андрій Верменич не тільки залишився на сцені, а й отримав у 1957 році звання народного артиста УРСР. 

Довгі роки продовжував грати у своєму улюбленому театрі, а у 1970 роках навіть передав закладу 130 видань на тему мистецтва із власної бібліотеки, серед яких були цінні видання. Ще 2000 томів отримала сільська бібліотека у рідному селі актора Градизьк на Полтавщині. Пішов із життя Андрій Верменич у вересні 1989 року, був похований у тодішньому Дніпропетровську.