Уявіть собі людину, яка здатна оживити класичні твори так, що вони стають дзеркалом нашої сучасності. Таким є Володимир Михайлович Саранчук – талановитий український режисер, чиї вистави вже протягом багатьох років поспіль змушують глядачів Дніпровського академічного театру драми та комедії задумуватися, сміятися та плакати. Далі на dneprovskiye.
У театральному світі є особистості, які залишають незгладимий слід не лише на сцені, а й у серцях людей. І Володимир Саранчук – саме з таких. Народившись 4 лютого 1937 року у тодішньому місті Дніпродзержинську (сучасне Кам’янське), він пройшов непростий шлях від звичайного хлопчика з родини металурга до визнаного майстра режисури.
Театр у серці з дитинства
Як часто буває, велика любов до мистецтва зароджується ще в дитячі роки. Повірте, саме так сталося і з маленьким Володею. Можете собі представити післявоєнні роки, нестатки, але в родині Саранчуків панувала особлива атмосфера. Мати хлопчика, Анастасія Григорівна, була учасницею місцевого драматичного гуртка і прищепила синам любов до літератури та театру.
Малий Володя буквально жив виставами Кам’янського українського пересувного театру! І от – завіса підіймається, і дитяче серце завмирає в очікуванні дива… Він до дрібниць запам’ятовував гру акторів і, повернувшись додому, з натхненням відтворював улюблені сцени. Між іншим, доля подарувала хлопчику знайомство з професійним актором Петром Лисенком, який помітив його талант і порадив зв’язати життя з театром.
І ось, 1953 рік – юний Володимир вступає до Дніпровського театрального училища. Можете збагнути, яке це було щастя для закоханого в театр юнака! Його наставником став народний артист України Ілля Кобринський – майстер реалістично-психологічної школи. Варто визнати, ці уроки залишилися в пам’яті Володимира назавжди – викладач не просто навчав акторській майстерності, а відкривав глибинну суть професії, прищеплював важливість чіткої надзадачі, без якої вихід на сцену втрачає сенс.
Тернистий шлях до режисерської мрії
Давайте відверто – шлях до мрії рідко буває легким. І Володимиру Саранчуку довелося добряче попотіти, перш ніж він зміг повноцінно реалізувати свій режисерський талант.
Після училища амбітний юнак вирішив не зупинятися на досягнутому і вступив на режисерське відділення Київського інституту театрального мистецтва імені І. Карпенка-Карого. А далі, як буває – випробування долі! Перший театр у місті Артемівську (Бахмут), куди направили молодого спеціаліста, раптово розформували. Можете уявити розчарування? Потім були Миколаївський і Криворізький театри, де його сприймали переважно як актора, а не режисера.
Ну що ж, іноді доводиться зробити крок назад, щоб потім стрибнути вперед! Після трьох років поневірянь Володимир вирушив до Москви на “театральну біржу” і домовився про роботу в далекому Благовіщенську-на-Амурі. Саме звідти, між іншим, і почалася його серйозна режисерська кар’єра.
А потім був Рибінський театр у Ярославській області – десять плідних років і понад п’ятдесят постановок! Це ж такий творчий доробок! Але головною любов’ю Володимира Михайловича, безперечно, став Дніпровський академічний театр драми та комедії, де з 1976 року він обіймав посаду головного режисера понад тридцять років.
Класика, що говорить мовою сучасності
І що такого особливого в постановках Саранчука? Він володіє рідкісним даром – оживляти класичні твори, робити їх не просто зрозумілими, а буквально кровно близькими сучасному глядачеві.
Класичну виставу треба ставити мовою сучасності, шукати в ній асоціації, аналогії, перегуки з сьогоденням – саме так вважав майстер. І це не просто слова! Згадайте хоча б його постановку п’єси Горького “Останні”, де він зумів показати вічну проблему “батьків і дітей” через призму сучасних сімейних стосунків.
А вистава “Серце не камінь” за п’єсою Островського? Повірте, це було щось особливе! Режисер порушив тонкі, інтимні, філософські питання, які хвилюють нас і до сучасних часів: чи можливо прожити без гріха в складних життєвих обставинах? Яким моральним принципам слідувати у своїх вчинках? Чи розумієте ви, що надало особливого звучання виставі? Духовні пісні Жанни Бічевської – вони створювали неповторну атмосферу, співзвучну з внутрішнім світом режисера.
Неможливо не згадати й “Лісовика” А. П. Чехова – легкий, тонкий, нервовий ліричний спектакль, де головним предметом розмов стає людина з її вічними прагненнями до гармонії. Чеховські слова “У людині все має бути прекрасним: і обличчя, і одяг, і душа, і думки…” звучать актуально і сьогодні, чи не так?
А “Макбет” Шекспіра! Це була така популярність вистави, що її навіть записали на кіноплівку і транслювали на всю країну! Володимир Михайлович умів через шекспірівських героїв показати проблеми сучасного суспільства, зробити їх близькими та зрозумілими.
Сміливість новатора і чуйність майстра
Треба віддати належне Володимиру Саранчуку – він ніколи не боявся експериментувати й бути першим. У складні роки перебудови саме він поставив “Пригвождені” Володимира Винниченка, відкривши публіці яскравого драматурга перехідного періоду.
А його вистава “Гніздо глухаря”? Це був справжній виклик системі! Повірте, потрібна була неабияка сміливість, щоб поставити такий твір. І знаєте що? Це був аншлаг! Глядачі розуміли та приймали виставу, а ніякі заборони влади не змогли викреслити її з репертуару театру.
До речі, Володимир Михайлович завжди мав особливе чуття на акторів. Уявіть собі – він наче проникав у душу кожного, відчував характер, харизму і безпомилково розподіляв ролі. Саме тому в його виставах завжди працював влучно підібраний акторський склад.
Особливо хочеться відзначити його ліричні комедії – “Мадам, дзвонять!”, “Коло”, “Остання спроба”, “Прощай і здрастуй, Голлівуде”, “Палкий закоханий” та інші. А їхній секрет полягає у неповторному поєднанні легкості, витонченості та гумору. Не дивно, що вони довго трималися в репертуарі театру!
Володимир Саранчук – це режисер, для якого робота завжди була сенсом існування. Кожен день він відкривав щось нове в репетиціях з акторами, в пошуках свіжих рішень із художниками. З кожною виставою досліджував суть людських вчинків, думок, роздумів.
І знаєте, що найголовніше? Його вистави ніколи не залишають глядача байдужим. Вони змушують думати, відчувати, переживати. А це, погодьтеся, і є головна місія справжнього мистецтва – торкнутися людського серця, змусити його битися в унісон з серцями героїв. І в цьому – справжній талант Володимира Михайловича Саранчука, майстра гучних прем’єр, що залишаються в пам’яті назавжди.
Життєвий і творчий шлях Володимира Михайловича Саранчука є яскравим прикладом відданості мистецтву та наполегливості у досягненні мети. Не кожен зміг би пройти такий тернистий шлях — від дитячого захоплення театром у післявоєнному Кам’янському до посади головного режисера престижного театру. Труднощі початку кар’єри, переїзди з театру в театр, постійні пошуки свого місця — все це не зламало його, а навпаки, загартувало характер та збагатило професійний досвід, який згодом перетворився на режисерську мудрість.
У біографії Володимира Саранчука чітко простежується найважливіша риса справжнього митця — здатність поєднувати класичну спадщину з актуальними проблемами сучасності. Погодьтеся, тільки талановита людина може змусити шекспірівських героїв говорити про сучасні турботи, а класичні сюжети перетворювати на дзеркало майбутнього суспільства. Його життєвий шлях переконливо доводить, що справжній митець не боїться експериментувати, йти проти течії та відстоювати власне бачення мистецтва, попри перешкоди та заборони. Саме такі особистості, як Володимир Саранчук, формують культурне обличчя нації та залишають незгладимий слід в історії українського театру.