Андрій Митрофанович Лобода – вчений, етнограф, фольклорист, віце-президент Академії наук України. Далі на dneprovskiye.info.
Народився відомий вчений 26 червня 1871 року у місті Свенцяни, випускник Катеринославської класичної чоловічої гімназії, закінчивши навчання у 1890-му році. Дізнаємося більше про життя цього видатного вченого, який зробив вагомий внесок до низки галузей суспільних наук – історії театру, етнографії, літературознавства, фольклористики.
Крім того, Андрій Лобода увійшов в історію завдяки своєму таланту в педагогіці, вихованню цілого покоління молодих науковців, захисника рідної культури, а також скромної, чуйної і делікатної людини.
Дитинство майбутнього відомого вченого – випускника Катеринославської гімназії
Андрій Митрофанович Лобода народився в литовському містечку Свенцяни (нині Швенчоніс) у сім’ї чиновника середнього рангу, що походив з України, який у пошуках нової роботи мусив переїжджати з міста в місто.
Андрій Лобода народився 14 червня (за старим стилем), а хрестили його 8 серпня того ж року. Батько – Митрофан Федорович, засідатель Свенцянського повітового суду, колезький секретар. Мати – Марія Григорівна, обоє батьків – православного віросповідання. Батьківський чин колезького секретаря – справді доволі дрібний, десятого класу. Цю інформацію було оприлюднено завдяки відомостям метричної книги за 1871-й рік.
У 1890-му році Андрій Лобода закінчив навчання в Катеринославській гімназії, після чого вступив на філологічний факультет Київського університету, де всерйоз захоплюється народно-поетичною творчістю. Як зізнався у своєму автобіографічному рукописі сам науковець, це сталося завдяки професорам П. Владимирову та М. Дашкевичу, які приділяли максимум своєї уваги фольклору.
Після перших успішно завершених наукових спроб Андрій Лобода береться за складну конкурсну тему під керівництвом професора П. Владимирова. Блискуче завершивши критико-бібліографічний нарис напрацювань у царині російського богатирського епосу науковець отримує золоту медаль і премію імені Пирогова. Праці вийшли друком 1896-го року під назвою “Російський богатирський епос”, у яких простежувався справжній дослідницький характер автора. Завдяки цьому критико-бібліографічному огляду Андрій Митрофанович заробив репутацію працьовитого, сумлінного і талановитого наукового співробітника.
Аналізуючи праці в царині руського билинного епосу від давньоруської доби до 90-х років ХІХ століття, молодий дослідник виявив історичні чинники, що вплинули на утворення та розвиток народної поезії, а також роль народу у фольклорних перебігах. Він також наголосив, що нині, коли багато билинного матеріалу вже зібрано, настав час фольклористам перейти від збирання та публікації записів до нового, якіснішого етапу – систематизованого наукового видання фольклорних збірок, де матеріал буде розміщено в суворому порядку за богатирями та сюжетами з відповідним добором варіантів.
Темою для магістерської дисертації Андрія Лободи стало дослідження “Руських билин про сватання”, виданих у Києві 1904-го року. Порівняно з попередніми напрацюваннями в цій науковій діяльності чіткіше простежуються риси дослідницького методу вченого. Тепер же він відкидає міфологічний та міграційно-порівняльні методи як застарілі, науковець схиляється до історичного тлумачення епосу. Андрій Лобода чітко висловлював своє протистояння до концепції тієї самої школи, що вважала фольклор аристократичним за походженням, а також виступав проти недооцінки його побутової й художньої специфіки та інших аспектів.
Вивчення фольклору сусідніх країн
Один із провідних українських фольклористів 20-го століття Павло Попов зазначав, що Андрій Лобода належав до числа сучасних дослідників, які тлумачили епос насамперед історично.
Андрій Лобода встановив, що билини більшою мірою мали історичні підстави свого походження. Науковець аналізував тісні зв’язки билин про сватання з народними весільними обрядами, уявленнями та пережитками форм шлюбу в давні часи. Органічний зв’язок билин з побутовими явищами – є одним зі свідчень повноти поетичного життя народу. Лобода заперечував погляди деяких науковців на народну творчість (наприклад, епічні), як на реліктове явище. Андрій Митрофанович був переконаний у життєздатності цього виду фольклору.
Андрій Лобода також цікавиться фольклором і північних сусідів України, білорусів. Так, виходить друком стаття “Білоруська народна поезія і руський булевий епос” (“Етнографічний огляд”, 1985-й рік, книжка 2), у якій науковець подає білоруську “Пісню про Сяврука”, де відстежує аналогію в прийомах богатирської боротьби билин. Лобода помічає подібні до билинних мотиви й у фольклорі інших слов’янських народів. Зважаючи на це, виходить друком його напрацювання “Польсько-російські паралелі у виданні “Ізборник Київський…” (Київ, 1904-й рік випуску).
Вихованці Лободи ставали не менш талановитими й успішними вченими
Андрій Митрофанович є активним педагогом, який віддано і вельми напружено займається своєю професійною діяльністю. З початку 1898 року він працює як приват-доцент, а з 1900 року обіймає посаду професора в Київському університеті. Свої лекції він читав в університеті та на жіночих курсах, у реальних школах, на курсах підготовки вчителів. Навчання проводив більшою мірою за темою народної творчості та російської літератури.
Навчальні посібники, створені О. Лободою на основі його лекцій з народної творчості, а також російської та української літератури, користувалися значною популярністю свого часу. Ці матеріали були надруковані на правах рукопису спеціально для зручності студентів.
Понад 20-ти наукових робіт студентів університету, виконаних під безпосереднім керівництвом Андрія Лободи, відзначені золотими та срібними медалями. Його вихованці в майбутньому ставали відомими дослідниками в галузі фольклору, етнографії та літературознавства.
Однак в умовах жорстокого національного гноблення, якого зазнала Україна в період перебування у складі Російської імперії, таланту і творчій енергії Лободи було важко розкритися повною мірою. Навіть проведення лекцій з української літератури та публікація кількох статей на українську тематику в часописі “Записки Українського наукового товариства в Києві” призвели до звинувачень у “сепаратизмі” з боку університетської адміністрації, як зазначає сам науковець у своїй автобіографії, та до систематичних переслідувань.
Смерть і спадщина видатного вченого
У 1920-му році його було обрано головою Етнографічної секції Українського наукового товариства в Києві, яку було реорганізовано в червні 1921 року після об’єднання товариства з академічними установами, перетворившись на Етнографічну комісію Української академії наук. Ця комісія стала одним з основних центрів вивчення фольклору та етнографії в республіці і відіграла важливу роль у формуванні української фольклористики та етнографії.
У 1922-му році вченого було обрано академіком Академії наук України, а 1924 року – членом-кореспондентом Академії наук СРСР. У 1927 році його науково-організаційна та дослідницька робота була відзначена Всесоюзним географічним товариством найвищою нагородою – золотою медаллю.
Важка робота негативно вплинула на стан здоров’я Лободи. Уже 1925 року йому довелося припинити редакційну та науково-адміністративну діяльність, хоча він упродовж кількох років обіймав посаду віце-президента та голови управи Української Академії наук. Однак, незважаючи на хворобу, аж до самої смерті, яка настала 1 січня 1931 року, Лобода не припиняв працювати в Етнографічній комісії.
Дослідники дійшли висновку, що науковий доробок Андрія Лободи становить понад сто напрацювань. Майже всі вони, в радянський період, не перевидавалися і нині є бібліографічною рідкістю (при цьому значна частина розкидана по різних періодичних виданнях). Багато років минуло, але наукова спадщина Андрія Лободи досі повністю не повернулася до нас.