Ім’я Івана Паторжинського було надзвичайно популярним у другій половині минулого століття, тисячам українців запам’ятався його герой Іван Карась, чий образ він талановито втілив на сцені в опері “Запорожець за Дунаєм”. Івана Сергійовича називали українським Шаляпіним, його унікальний бас так і залишився еталонним на багато років після смерті співака. Далі на dneprovskiye.info.
Співоча та любляча родина
Народився Іван у березні 1896 року у маленькому селі Петрове-Свистунове під Катеринославом, у сім’ї священника. За традицією мав йти тією ж стежкою, що й батько, і спочатку хлопець на те погодився. Закінчив семінарію у 1917 році у Бахмачі, співав у церковному хорі, де його вперше назвали “диво-бас”. У родині співали всі, прищепили з дитинства любов до пісні й дітям. Але найбільше закохувалися у співи Іван і його молодший брат Федір. Хлопці нерідко брали участь у світських концертах, що на той час заборонялося майбутнім духовним особам. Тому і псевдоніми обрали: Макар і Макарьонок.
У 15 років у Івана сформувався гарний бас, його почула професорка співу Катеринославській консерваторії Зінаїда Малютіна і запропонувала хлопцю навчатися безплатно. Коли після завершення навчання у семінарії Паторжинський продовжив науку у консерваторії, то одразу ж організував там чоловічий квартет. Виконували твори класиків у міських клубах Катеринослава, Одеси, Кам’янського.
Раннє одруження і складнощі навчання
Іванові виповнилося лише 19 років, коли він познайомився з шістнадцятирічною Марфою, дівчина вирізнялася у хорі чарівним сопрано. Через 2 роки знайомства вони одружилися, виховували двох доньок, прожили довге, щасливе життя. У 1918 році подружжя виступали у концертній бригаді при штабі Павла Дибенка, потім Іван їздив сам. Викладав на Голубівському руднику у місцевій школі Алчевська, керував хором у клубі. Повернутися до навчання у консерваторії зміг лише у 1921 році, коли покровителька Зінаїда Малютіна допомогла влаштуватися писарем до банку для підробітку. Через рік по тому Паторжинський отримав диплом із відзнакою, а на випускному вечорі, котрий проходив у Зимовому театрі, виконав арії мельника “Русалки” та Мефістофеля з “Фауста” і зірвав шалені оплески залу.
Долання творчих сходинок
Талановитого співака одразу ж запросили до Київської опери, але він відмовився залишати Катеринослав. Організував хорову капелу, вів класи співу у двох школах одразу, не забуваючи вечорами і про свій чоловічий вокальний квартет. Коли у Харкові з’явився перший державний оперний театр, Паторжинського запросили туди. Спочатку виконував епізодичні ролі, але після того, як блискуче впорався з роллю Мефістофеля у “Фаусті” на екстреній заміні актора, йому стали віддавати головні ролі.
Найулюбленішою в Івана Сергійовича була роль Тараса Бульби в опері Лисенка, яку він виконував багато років. Про талановитого співака багато писали у газетах, розповідали на радіо, у 1930 році йому надали звання Заслуженого артиста. У Харківському театрі Іван Сергійович пропрацював 10 років, багато гастролював з пересувною групою Григорія Вольгемута по містах України. Паторжинський – один із небагатьох радянських співаків, які їздили стажуватися до Італії, після чого голос набрав ще більш вагомого звучання.
Мить зоряної слави
У лютому 1934 року сформувався унікальний дует Паторжинського зі співачкою Марією Литвиненко-Вольгемут, їхню гру в опері “Запорожець за Дунаєм” критики назвали видатною подією у мистецькому житті країни. Вистави постійно збирали аншлаги, грали настільки реалістично, що більшість глядачів були певні, ніби Марія та Іван дійсно одружені. Що можна вважати найвищою оцінкою акторського таланту.
У 1935 році найкращих акторів Харківського театру перевели до Києва, котрий став столицею УРСР. Івана Сергійовича запросили виступити під час проведення першої декади української літератури і мистецтва у Москві, де він отримав першу відзнаку – орден Трудового Червоного Прапора. За роки роботи у Київському театрі виконав 17 партій, здебільшого – з репертуару Федора Шаляпіна.
Другою найвищою оцінкою таланту співака можна назвати вручений у 1936 році подарунок Сталіна – світлину з автографом, яка не один рік була своєрідною охоронною грамотою Паторжинського. Голосом Івана Сергійовича захоплювалося чимало державних діячів, за виконання ролі Тараса Бульби був відзначений однією з найвищих нагород країни – Сталінською премією. Сталося це у 1942 році, тоді ж співак отримав звання народного артиста СРСР.
На завершенні творчого шляху
Паторжинський, незважаючи на велику славу і почесні регалії, так і залишився людиною щирою, доброю і відвертою. А коли заарештували відомого композитора Костянтина Данькевича, не побоявся клопотатися за нього і домогтися визволення. Влада вибачила йому навіть такий сміливий вчинок, як спів у церковному хорі, на початку 1950-х років Іван Сергійович разом з Іваном Козловським взяли участь у богослужінні у Київському Володимирському соборі. Послухати унікальний голос зібралися тоді тисячі киян.
З 1944 до 1960 року професор Іван Паторжинський працював у Київській консерваторії по класу сольного співу, серед його учнів є такі талановиті співаки, як Дмитро Гнатюк, Андрій Кікоть, Михайло Кречко. Разом із Паторжинським викладала кохана дружина Марфа, яка підкорила колись юного Івана своїм чарівним сопрано, а згодом теж здобула належну освіту. Рідні розповідали, що Іван Сергійович виступав не тільки у престижних залах, гастролював по всій Україні, співаючи у сільських клубах, на концертах для робітників і шахтарів. Цікаво, що свій неймовірний голос Іван Сергійович не втратив до кінця життя, як і фантастичну працездатність. За словами рідних, конкурувати зі сценою могла хіба що риболовля, якою Паторжинський захопився в останні роки.
Особливості репертуару унікального співака
Іван Сергійович співав не лише арії з опер і камерні твори, дуже любив і народні пісні. Зал щирими оплесками вітав у його виконанні “Заповіт”, “Казав мені батько”, “Ой, кум до куми”, “Реве та стогне Дніпр широкий” та багато інших відомих українських пісень. А знав їх “диво-бас” країни багато. Так склалося, що збереглося не так вже й багато записів Паторжинського: 21 оперна партія з вистав і 48 пісень та романсів. Ще залишилися фонограми фільмів “Запорожець за Дунаєм” і “Наталка Полтавка”, які варто послухати й сучасному поціновувачу класики.
Донька Галина, яка стала акомпаніатором співака ще з 1942 року, згадувала, що батько співав пісні героїчні, жартівливі, любовні, бурлацькі, чумацькі. І в кожній умів влучно передати різні грані народного характеру, чим могли похвалитися далеко не всі виконавці. Варто згадати, що Галина прославилася, як талановита піаністка, педагог і концертмейстер, а онука Паторжинського Наталя стала режисером вистав у Національній опері України.
Прихована сімейна таємниця Паторжинського
Ця історія – ще одне підтвердження лояльного ставлення можновладців до українського Шаляпіна. На ті часи мати родичів за кордоном вважалося смертельно небезпечним, а Іван Сергійович такого мав. Молодший брат Федір, його друг та Макарьонок зник безвісти у бурхливі роки революції. Співак вважав брата загиблим, але випадково почув його виступ по радіо під час поїздки до Парижу. Зустрілися брати тільки у 1946 році, коли Іван Сергійович приїхав на гастролі до Канади. Виявилося, що Федір встиг втекти до Європи, оселився у Парижі, де товаришував із Федором Шаляпіним і Сергієм Рахманіновим.
Співак довго умовляв брата повернутися на батьківщину, це вдалося лише у 1957 році, коли Федору пощастило вижити після важкої операції. Він таки повернувся в Україну, працював у Києві диригентом капели “Думка”, очолював хор сільськогоспакадемії. Сучасники можуть будувати безліч припущень, чому радянська влада дозволила повернутися емігранту, який багато років мешкав за кордоном. Але точну відповідь, напевне, знав лише сам Іван Паторжинський.
Коли закотилася зірка
Востаннє Іван Сергійович співав у Київській консерваторії у травні 1959 року, коли брав участь у великій концертній програмі. Повний аншлаг, радійна трансляція, шалені оплески. Тоді з вступним словом про українську народну пісню виступив син Миколи Лисенка – Остап, який згадав і важливу роль популярного “диво-баса” країни. А вже через півроку, у листопаді 1960 року Іван Паторжинський пішов з життя. Причиною назвали тоді помилковий діагноз. Похований відомий співак на Байковому кладовищі у Києві, його ім’я носить одна з вулиць столиці.