Дніпро – місто багате на таланти, а особливо на театральні, адже і до революції, і за радянських часів сюди приїздили обдаровані актори, щоб порадувати глядачів цікавими виставами. І закохувалися в чарівне місто на Дніпрі, залишалися, вважали його своїм, улюбленим та рідним. До цього покоління належала й легендарна акторка Дніпропетровського українського музично-драматичного театру імені Шевченка Людмила Вершиніна. На сцені вона провела більшу частину свого життя – майже 70 років, зіграла понад 200 ролей, які не поділяла на улюблені та неулюблені. Далі на dneprovskiye.info.
Нелегке воєнне дитинство
Народилася Людмила у січні 1928 року у Дніпропетровську, у творчій родині: батько – художник-реставратор, мати співала в церковному хорі, мала чудовий голос. У своїх спогадах акторка згадувала, що мешкали вони в однокімнатній квартирі по вулиці Залізній (згодом Миронова). Тато дуже любив старовину, намагався купувати цікаві речі. А сама Люда маленькою мріяла стати ветеринаром, батько подарував їй дитячий набір лікаря, і вона охоче “лікувала” своїх підопічних: вівчарок Джульбарса і Марту. Актриса жартувала, що тварини одразу тікали світ за очі, коли бачили дівчинку в білому халатику.
Але невдовзі після цього випадку Люда побувала на виставі “Євген Онєгін” у ПК Ілліча й одразу закохалася в театр. Вирішила стати акторкою, записалася до музичного гуртка, вчилася грати на фортепіано. Батько не поділяв її захоплення, умовляв обрати серйознішу професію. Хтозна, як би склалося життя Вершиніної, якби не Друга світова війна. У перші ж дні на кордоні з Польщею загинув рідний брат батька – Федір, і той теж почав збиратися на фронт. Хоча мав застарілу травму і не підлягав призову.
Минуло три дні після проводів батька, як до міста увійшли гітлерівці. Людмила Іванівна згадувала, як їхній дитячий гурт підглядав з-за паркану за мотоциклами, які пролітали вулицями. Було дуже страшно. Потім їх вигнали з квартири, родина перебралася до родичів у Краснопілля. Похоронка на татка прийшла у лютому 1943 року, коли визволили місто, але його могилу не могли відшукати дуже довго. І тільки у 1955 році, коли акторка була на гастролях у Білорусії, де загинув Іван Іванович, попросила допомоги у місцевих. І ті допомогли. В одному з маленьких селищ вдалося відшукати місце поховання Івана Вершиніна.
У театрі знайшла перше кохання
Війна ще не завершилася, але Дніпропетровське театральне училище вже почало приймати на навчання талановитих юнаків і дівчат. У 1944 році Люда стала студенткою. У розмові з журналістами інтернет-видання “Gorod.dp.ua” згадувала добрим словом свого вчителя – народного артиста України Іллю Кобринського, який працював головним режисером у Дніпропетровському драматичному театрі імені Шевченка. Туди після отримання диплома прийшла працювати юна акторка. А першу роль зіграла, коли навчалася на 3 курсі, в театрі імені Горького, режисер Михайло Шейко запропонував Людмилі роль Любові Шевцової у виставі “Молода гвардія”. І дівчина не змогла відмовитися. Тоді вона познайомилася з видатним актором Станіславом Станкевичем, котрий згодом став її чоловіком.
Спочатку у Дніпропетровському українському музично-драматичному театрі імені Шевченка Вершиніна грала лише хлопчиків. Найкраще їй вдалися Жиган з “РВР” і Дік Сенд з “П’ятнадцятирічного капітана”. Щоб краще увійти в образ, Людмилі довелося навчитися грати на дерев’яних ложках, співати блатні пісні й танцювати чечітку. Ілля Кобринський з часом почав відмовляти Людмилу від таких ролей, щоб вона не втратила жіночність та малюнок гри.
Зі Станіславом Станкевичем вони одружилися у 1948 році, але разом були недовго – лише 4 роки. Людмила пояснювала це тим, що обидва присвятили себе театрові, а на сімейне життя вже не вистачило. Після розлучення акторка перебралася до Львова, куди її давно запрошували – до Українського театру імені Заньковецької. Там і відбулася її зоряна роль – Офелії з “Гамлета”, критики визнали цю героїню у виконанні Вершиніної найкращою в усій Україні.
Повернення додому
Попри успіх та прихильність глядачів, Людмила Іванівна через 5 років вирішила все ж таки повернутися до рідного Дніпропетровська. Її радо взяли до театру імені Горького, де вона й залишилася на 60 років. Зіграла понад 200 ролей, журналістам “Gorod.dp.ua” зізналася, що ніколи не поділяла їх на улюблені та неулюблені. Казала, що подобаються всі ролі, де можна знайти характер. Постійно треба було працювати, підвищувати майстерність, тож їй не було, за чим жалкувати.
Ролі Вершиніної були дуже різні: Офелія з “Гамлета”, Керол з “Орфей спускається до пекла”, Клеопатра з “Антоній і Клеопатра”, Матінка Кураж з “Матінка Кураж та її діти”, Голда з “Мир дому твоєму» та багато інших. Після вистави “Син століття” Людмила Іванівна отримала премію за найкращу жіночу роль в Україні. Другого чоловіка акторка теж зустріла в театрі – режисера Віталія Ковалевського. Разом вони прожили 50 років, коханий чоловік пішов з життя у 2005 році. Мріяв поставити сучасну сімейну комедію “Афінські вечори” з дружиною в ролі Анни Растопчиної, але не встиг. Цю мрію втілив у життя інший режисер – Григорій Богомаз-Бабій.
У прагненні творити добро
Талановиту акторку неодноразово запрошували до провідних театрів України, навіть до Москви, але вона зберігала вірність рідному місту. Прийняла кілька запрошень на кінозйомки, але залишилася незадоволеною, бо кіно не давало такого діалогу з глядачами, як сцена. Певна, що їй вдавалися і комедійні, і трагедійні ролі тому, що завжди намагалася грати так, аби кожна нова роль не була схожою на попередню. Творчу працю Вершиніної оцінили медаллю “За доблесну працю”, орденами “Знак Пошани”, Трудового Червоного Прапора та Дружби народів. Але найбільше цінувала акторка орден від Української православної церкви. Бо вважала, що Господь багато їй подарував і оберігав протягом всього життя, тому завжди перед виходом на сцену ставила на столику в гримерці ікону Божої Матері.
Журналістам зізналася, що цікаво грати тоді, коли знаєш, заради чого це робиш. А жити треба сьогоднішнім днем, ловити найдрібніші нюанси, аби донести їх потім до глядача. Найголовніше у світі – творити добро, хоча не всі люди це розуміють. Як і одну з улюблених героїнь Людмили Іванівни – місис Севідж, яка роздає отримані мільйони. Вершиніна, за прикладом Севідж, яка створила фонд пам’яті свого чоловіка для допомоги людям, теж організувала фонд імені Віталія Ковалевського на згадку про талановитого режисера. Кошти йдуть на підтримку ветеранів театрів. Сама продовжувала виходити на сцену в дуже похилому віці, востаннє – на свій 89-й день народження у п’єсі “Афінські вечори”.
Людмила Іванівна сама вписала в роль Севідж фразу про те, що мріє, аби люди в усьому світі ніколи не знали війни, бо це голод, холод та смерть. Такі випробування й випали на долю України з 2022 року. Але Людмила Вершиніна цього вже не побачила. Вона пішла з життя у травні 2021 року, на 93 році життя. Проводжали її в останню дорогу не лише колеги та друзі, а й сотні вдячних дніпрян.