Вічний учень сцени В’ячеслав Волконський

Яскравий митець – це вибух енергії, натхнення й безмежної любові до сцени, коли талант криється не лише у перевтіленнях, а й у вмінні бачити глибше, відчувати тонше. Коли режисер творить магію, яка змушує глядача сміятись і плакати, то сцена перетворюється на простір, де народжується диво. Саме так характеризують роботу талановитого дніпрянина, режисера та актора В’ячеслава Волконського, який ставить спектаклі у Дніпропетровському академічному українському музично-драматичному театрі імені Шевченка. Він завжди перебуває у творчому пошуку, пропонує оригінальні ідеї, за що глядачі називають вистави митця “Волконським сценічним простором”. Волконський став відомим завдяки своїм виставам “Полон”, “Вахтер”, “Війни нема…Є”, але починав з дитячих казок та ліричних вистав. Далі на dneprovskiye.

Навчитися чути

Волконський спочатку працював на посаді другого режисера у Дніпропетровському академічному молодіжному театрі. Коли з’явився новий режисер та свіжі вистави, молоді глядачі почали повертатися до театру. Його театр дивовижно резонував із молоддю не через спроби сподобатися, а завдяки здатності говорити тією ж мовою, у якій поєднувалися поезія, ритм, метафора. Вистави Волконського перетворювалися на щирі розмови з тими, хто здатен відчувати, і це відразу помітили критики.

Волконський особливо вирізнявся, бо у ньому акторські та режисерські здібності завжди перебували у гармонійному балансі. Репетиції перетворювалися на цікаві події, у них було море енергії, точності й раптових відкриттів. Режисер часто змінював тексти, але вони залишалися внутрішньо виправданими, цілісними й живими. Критики пояснюють це тим, що пан В’ячеслав дивовижно об’єднував сенс і форму в єдину сценічну мову.

Таємниця сцени від режисера Волконського

У сприйнятті пана В’ячеслава актори – це окремі світи, кожен зі своєю орбітою й тяжінням. Виділяв кілька категорій. Перші рухаються чітко у межах завдань, не порушуючи кордонів, рідко заглиблюються у сенс, але завжди стабільні. Це надійні виконавці, безпечні й передбачувані, однак позбавлені внутрішнього вогню. Другі – ідеальні, їм властива ретельність в усьому: від точності тексту до гнучкості до змін. З ними легко працювати годинами, кожна репетиція стає спільним пошуком, народженням образу, а не тільки виконанням ролі.

Але є ще й третя категорія, яка трапляється рідко, у таких акторів є магнетизм, вони не грають, а живуть на сцені, саме їх глядач шукає знову й знову. Хоча зустрічаються й так звані “неактори”, що відрізняються впевненістю у власному таланті за його відсутності. Пан Волконський переконаний, що коли режисер правильно визначить тип актора влучно розподілить ролі, то вистава буде вдалою.

У творчому навчанні

Починав Волконський із Дніпропетровського театрального училища, куди вступив на лялькове відділення. Проте за ширмою довго лишатися не збирався. У 1993 році став студентом Царськосельської філії театру синтезу та анімації, заснованого митцями, яким не був чужий театральний ризик і масштаб. Їхня постановка “Дон Жуан” залишила по собі хвилю скандалу й поваги, вражаючи сміливістю та глибиною.  На таких прикладах і вчився студент.

Талант Волконського значною мірою закристалізувався під впливом режисера школи Товстоногова Геннадія Тростянецького, який не стільки навчав, скільки формував своїх студентів. Він пояснював, яким чином компонувати виставу як вірш чи симфонію через ритм, тишу, паузу. Саме тоді майбутній відомий режисер навчився чути й бачити таємниці сцени, цю здібність пан Волконський оцінював як внутрішній локатор, налаштований на інтонації, деталі, натяки. 

Пошук свого стрижня

Коли В’ячеслав повернувся до тодішнього Дніпропетровська, йому вдалося влаштуватися до Дніпропетровського академічного Молодіжного театру. Цей етап став його брамою у світ дитячих вистав і ніжних ліричних комедій. Поставлені ним казки дуже любили діти, а ліричні вистави охоче відвідувала молодь. Потім перейшов до міського театру імені Шевченка, де молодому режисеру довірили поставити п’єсу Гарольда Пінтера “Сторож”. Волконський не побоявся інтерпретувати текст, головного героя похилого віку зробив молодим, відшліфував характер, і п’єса одразу ж заграла яскравими барвами. Аналогічно вчинив і з іншими виставами, які глядачі сприймали захоплено. 

Але сам режисер іноді сумно жартував, що за такі інтерпретації часто критики звинувачували у зазіханні на недоторкане. Однак все одно залишався вірним своїм принципам, прагнучи створити чесну виставу не заради слави, а задля правди. Пан В’ячеслав зізнавався, що робота у Дніпропетровському академічному молодіжному театрі дала необхідний досвід і розуміння акторів. А стійкість душі викарбувалася у безперервному тренуванні. У важкі хвилини допомагають вірші, Волконський любить перечитувати Цвєтаєву, Бродського, Стуса, Костенко, Гуменюка, називаючи їхні рядки опорою свого внутрішнього світу.

П’єса, яку пише життя

Найяскравіше виявилася самобутність режисера Волконського у виставі “Війни нема… Є”, присвяченій російсько-українській війні. Її прем’єра відбулася у жовтні 2018 року у Київському Будинку офіцерів ЗСУ. Виставу сформували за твором письменника Бориса Гуменюка з позивним “Кармалюк”, який стояв на Майдані, потім пішов на фронт добровольцем у складі батальйону ОУН. Автор обрав нетрадиційну форму: верлібр, вірші, проза, публіцистика. 

Щоб зібрати тексти у сценічну історію, потрібен був режисер, який не просто ставить вистави, а ще й вміє мислити через слово. І запросили В’ячеслава Волконського. Він разом з акторами відбирав вірші, які найсильніше зачіпали за живе, а потім написав сценарій. У центр вистави поставив головне: жодна війна не має в собі нічого людяного. Через сильні, болючі, напружені тексти, які всі проживали разом, вистава вийшла дуже чесною й живою. Критики писали, що В’ячеслав Волконський став ще одним із тих, хто у поезії Бориса Гуменюка побачив не лише емоції, а справжній документ часу.

Локатор серця В’ячеслава Волконського

Вдруге про талановитого режисера заговорили в Україні у 2023 році, коли той презентував виставу “Полон”. Ставили п’єсу актори патріотичного театру “Арт-фронт”, прем’єра відбулася у травні 2023 року у Дніпровському Будинку мистецтв. Виконавець однієї з ролей, народний артист України Віктор Гунькін назвав цю п’єсу пам’яттю українців про Іловайськ, закликом до тих, хто продовжує роздмухувати пожежу війни і тих, хто вільно відпочиває у ресторанах, коли хлопці гинуть на фронті.

В основу тексту лягли реальні події, покладені на сюжет автобіографічної книги “Фуга 119. У тональності полону”, яка стала сповіддю добровольця батальйону “Донбас” Ігоря Михайлишина. У серпні 2014 року під час трагічного прориву з Іловайська він потрапив до рук бойовиків і провів у полоні сто дев’ятнадцять днів. Цей досвід увійшов до вистави, зробивши її не просто театральною подією, а й актом пам’яті та відлунням болю, який ніколи не стихне.

Сцена як шлях

Про В’ячеслава Волконського говорять, що він не просто слухає, а чує, завжди знаходить найточніші слова. Його режисура, музика, сценографія мають потужний авторський відбиток. І здається, ніби всі його вистави – це насправді постановки за його власними п’єсами. Театр для Волконського – простір свідомої свободи, а не сліпого підпорядкування циркулярам. А ще він продовжує вчитися у молодих режисерів та акторів, бо для режисера життя – це безупинний рух. У творчому здобутку є власні вірші, низка п’єс, які принесли славу. Але сам В’ячеслав зізнається, що насправді ще нічого не знає, тому постійно перебуває у творчому пошуку. Пошуку нових ідей, думок і прагнень, який, по суті, й став джерелом його відданості театру.