Дніпро вже давно зарекомендував себе як місто яскравої театральної сцени, і такою славою має завдячувати своїм талановитим акторам і режисерам. Дніпропетровському академічному обласному молоді́жному театру велику порцію слави приніс актор Володимир Макогонов. Високий, з природним аристократизмом рухів, він створював яскраві образи мужніх і пристрасних героїв. А згодом вже як режисер подарував маленьким містянам чудові вистави, які виділялися оригінальністю з-поміж звичних казок класичного репертуару. Далі на dneprovskiye.info.
Вихователь душ через театр
Володимир народився у 1939 році у Харкові, про його дитячі та юнацькі роки інформації майже не збереглося. Відомо, що перше занурення у мистецтво відбулося у рідному місті майбутньої зірки, де у 1965 році юнак здобув диплом інституту мистецтв. Його театральна історія почалася вже з першого кроку на сцені міського театру юного глядача, де він уперше відчув магнетизм глядацької уваги. Потім працював у Харківському академічному українському музично-драматичному театрі імені Шевченка.
Перше визнання як актор Володимир здобув вже у першій ролі – Креонта у дипломній постановці “Антігона”. Колеги згадували, що він грав не як студент, а як досить досвідчений майстер сцени, що неабияк здивувало. Його Креонт був на сцені не суворим правителем чи уособленням влади, а людиною, яка викликає смерть на двобій, переборюючи у собі внутрішню війну. Своєю пластикою Володимир навіть зумів продемонструвати важкі внутрішні лати з болю, сумнівів і честі, які сковували рухи.
Він розмовляв із тишею залу
Зірковим часом актора стала вистава Мазура “Майстер і Маргарита”, де він зіграв Понтія Пілата. П’єса не просто мала шалений успіх, а повністю підкорила місто. Понтій Пілат у виконанні Макогонова постав особистістю, зітканою з сумнівів, моральних катувань і тонкої душевної гри, він не грав, а жив. Занурення в образ було настільки повним, що здавалося, ніби сцена перетворилася на римський двір.
Другим викликом для Макогонова стала роль Янгола у “Божественній комедії” за Штоком. Це була не просто зміна пластики чи голосу, а повноцінний акторський експеримент, дивовижна метаморфоза. Пізніше Макогонов казав, що йому довелося фактично перевинайти себе: його Янгол поступово трансформувався у Змія, потім – у Демона, а згодом – у самого Диявола. Це був не традиційний янгол, а спокусник, провокатор, темна тінь добра. І кожна зміна зачаровувала глядачів завдяки не гриму чи освітленню, а акторській майстерній трансформації.
Особливе місце у переліку творчих знахідок актора посіла вистава “Репортаж, писаний під шибеницею”, де він грав Юліуса Фучика – простого журналіста, який у найстрашнішу мить зумів зберегти людське обличчя. Глядачі бачили героя, яким став ним не тому, що хотів, а тому, що не зрадив себе. Щирість, мужність, віра – усе це Володимир Сергійович вивів на сцену не гаслами, а тихим болем очей, спокійною впевненістю жестів.
Живий театр щирості
Кульмінацією своєї акторської кар’єри Володимир Макогонов називав виставу “Я прийшов дати вам волю”, де він зіграв бунтівника Степана Разіна. Ця роль вимагала не просто гри, а душевного вибуху, і Макогонов це продемонстрував. Його Разіна газетярі називали отаманом-пожежею, людиною-пориванням, вибухом, переплетеним із тишею. Пристрасть, гнів, тугу, любов актор проживав мов за один подих, без фальші й штампів. Ця вистава стала важливою культурною подією Дніпра, критики та глядачі називали її правдивою до болю.
Головне амплуа Макогонова визріло швидко – позитивний герой, сильний, світлий, людяний. Але Володимир Макогонов вважав, що справжній актор має бути багатоликим. І став саме таким, бо наразі з драматичними образами чудово грав Вовка у дитячій казці “Антошка і гармошка”, Трелоні в “Острові скарбів”, детектива у “Трубадурі та його друзях”. Саме ця розмаїтість сценічних образів і великий талант принесли актору у 1975 році звання заслуженого артиста УРСР.
На сцені та у серці
Театральна географія Макогонова – окрема карта: у 1964 році Харківський театр юного глядача, з 1965 до 1968 року – академічний театр імені Шевченка, ще через рік – робота у Сумському драмтеатрі. Потім знову театр юного глядача, тільки вже Дніпропетровський, де актор працював найдовше – з 1969 до 1980 року. Далі на 2 роки повернувся до Харкова і знову подався до тодішнього Дніпропетровська. У 1997 році театр юного глядача об’єднали з театром ляльок і створили новий Молодіжний театр у Дніпрі, сцені якого Макогонов зберігав вірність до 2013 року.
Акторська кар’єра поступово змінилася на режисерську. Пан Володимир чудово бачив не тільки героя, а й простір навколо нього, тому режисура стала для нього способом говорити з глядачами голосом серця. Та найбільшим своїм захопленням називав дитячий театр. Макогонов вірив, що сцена здатна і має виховувати дітей, тільки не моралізаторством чи повчанням, а казкою, теплом, грою. Тому намагався готувати вистави, які ставали містком між дитиною і дорослим, відкривали на розмову, зачіпали душі.
Сцена дитячого світу
Живою та яскравою запам’ятався глядачам та акторам музична постановка “Солом’яний бичок і рок-група „Козачок” за мотивами твору Всеволода Нестайка. Малюки сміялися, а дорослі – мимоволі замислювалися, бо ця проста, на перший погляд, казка розповідала про дружбу, підтримку, про те, як важливо бути поруч, коли хтось того потребує.
А вистава “Веселий Роджер” подарувала маленьким містянам море пригод. Це була не просто історія про піратів, а історія про цінності. Як згадували актори, під час перегляду малюки аж підстрибували у захваті, а дорослі щиро аплодували, не стримуючи усмішок. Театр Макогонова тоді був творчим простором, де серце й розум підкорялися силі сцени. Колеги відзначали, що цей режисер ніколи не ставив вистави “про щось абстрактне”, Макогонова завжди цікавили самі люди, їхні сумніви та сподівання, що й прагнув показати на сцені.
Режисер, який грав серцем
Але Макогонов не обмежувався дитячими театральними виставами. Його дорослі вистави “Провінціалки”, “Любов Робін Гуда”, “Хто поїде до Канади?” були історіями про звичайних людей, про любов і втрати, вибір і мрії. Сцени виходили смішні й щемкі, прості та глибокі, які нікого не залишали байдужим. А все тому, що для Володимира Макогонова театр завжди був більше, ніж сцена, костюм і софіт.
І якщо він визнавав ансамблеву гру, то не як розмиту рівність, а як простір, де кожен виконавець – особистість, яка має бути почута й розкрита. Як режисера його цікавили не тільки сюжет і динаміка, а й сам актор. І ця глибина виявлялася навіть у невеликих, на перший погляд, ролях. У виставі “Чума на обидва ваші доми” за Григорієм Горіним Макогонов зіграв брата Лоренцо – священника, який повінчав Антоніо і Розалін. Але у його виконанні цей другорядний персонаж перетворився на совість вистави, внутрішній нерв, тиху силу, що дуже високо оцінили глядачі.
Роль на все життя
Макогонов присвятив себе не лише сцені. Понад 20 років він ще й викладав у Дніпропетровському театрально-художньому коледжі, його студенти згадували пана Володимира як наставника, який завжди був толерантним, витриманим, готовим до компромісу і водночас – здатним вимагати найвищого. На лекціях часто звертався до української класики, в якій бачив людяність, народну мудрість і яскраві характери.
А ще Макогонов дуже полюбляв футбол. У складі аматорської команди ТЮГу грав нападником, і робив це так само самовіддано як і жив та грав. Його команда тоді неодноразово проводила матчі з футболістами “Ленкому”, театру імені Станіславського, Харківської оперети – й часто перемагали.
Талановитий митець пішов з життя у грудні 2015 року. У пам’яті дніпрян він залишився актором, який не грав, а жив у кожному образі. Володимир Макогонов вмів поєднувати техніку та емоції, глибину й простоту, був щирим, відкритим, природним – на сцені, за кулісами, у житті. І саме таким його запам’ятали люди.
Джерела: