Сухі формули, багаторівневі логічні схеми, алгоритми штучного інтелекту… Здається, що у світі науки для сміху немає місця. Але відомий український гуморист Олександр Летичевський з Дніпра зумів довести, що це не так. Фахівець, який все життя працював із логікою, знайшов у ній приводи для щирого сміху. Унікальна колекція інтелектуального гумору Летичевського – це не просто жарти, а філософія в усмішці. Далі на dneprovskiye.info.
Сміх як життя
Олександр з дитинства відчував магію сміху. Все почалося з радянського сатиричного журналу “Крокодил”, який виписував його батько. Коли інші діти тільки вчили літери, маленький Сашко у 4 роки вже вирізняв на сторінках видання найсмішніші мініатюри. Запам’ятовував, а потім переповідав. Його першими слухачами стали учасники шкільних вечорів, товариші у піонерських таборах, однокласники. І всюди хлопець мав незмінний успіх, бо у його подачі навіть старий “бородатий” жарт звучав, наче щойно придуманий.
Юність, сповнена гумору
А ще у Летичевського був ритм – не тільки у словах, а й у руках. Після школи він вступив до Дніпропетровського музичного училища імені Глінки, де опанував ударні інструменти. Грав барабанником у кількох музичних колективах – і, здається, тоді навчився тримати паузу. Адже пауза, як відомо, в анекдоті часом важливіша за саму кульмінацію. У 1993 році Олександр закінчив Єкатеринбурзький державний театральний інститут – на той час один із найпрестижніших мистецьких вишів пострадянського простору. Сцена, світло рампи, емоції – усе це формувало у ньому особливе відчуття темпу, інтонації, драматургії. Те саме відчуття, яке згодом зробило його анекдоти не просто смішними, а сценічно живими.
У буремні 1990-ті роки юнак влаштувався менеджером з реклами у редакцію газети “Своя справа”. Бізнес, преса, дедлайни – зовсім інша сцена. Але й там він залишився майстром влучного слова та коротких фраз, а смішні анекдоти, які розважали колег до сліз, стали його другим “я”. Смішити людей Олександр прагнув не заради дешевого ефекту, сцени чи слави, а тому, що не міг інакше. Навіть в армії, де гумор не входив до статуту, Олександр не стримувався: на кожен наказ міг відповісти анекдотом. І хоча така поведінка викликала неоднозначну реакцію, він не зраджував собі.
Анекдоти без вульгарності
Смішні анекдоти для дорослих стали вірними супутниками Летичевського: короткі, дотепні, з іскрою. Він збирав їх роками, як інші збирають марки чи старовинні монети. А у 1994 році хобі несподівано перетворилося на роботу: йому запропонували щонеділі розповідати анекдоти в ефірі радіостанції “D.I.”. Звичка колекціонувати жарти набрала нового сенсу – стала складником професії. А джерел було безліч. Олександр уважно вичитував газети, шукав найяскравіші історії, шліфував форму та інтонацію, сортував дуже смішні анекдоти для тих, кому до 18 або більше. Його колекція зростала не лише кількісно, а й тематично. Як відомо, найбільше в анекдотах перепадає політикам, і не випадково, адже ще з античних часів коротка дотепна оповідка про відому особистість ставала дзеркалом епохи. У радянській традиції такими героями були Брежнєв, Штірліц, Чапаєв з Петькою – персонажі, які з роками перетворилися на символи сатиричного фольклору.
Журналістам газети “Наше місто” Летичевський зізнавався, що йому до душі інший тип гумору – універсальніший, без прив’язування до конкретних імен чи подій. Особливо цінував “знеособлені” дуже смішні анекдоти, де фігурували звичайні персонажі: чоловік і дружина, блондинка, лікар, казкові герої. Казав, що такі жарти – поза часом і політикою, завжди доречні, бо тримаються на людському досвіді, тому зрозумілі кожному. Для Олександра Летичевського анекдот став ще й формою мислення, дзеркалом культури, містком до щирої усмішки. А ще – способом нагадати усім, що іноді у кількох смішних реченнях набагато більше правди, ніж у цілих томах наукових праць.
Бородаті анекдоти та інтелектуальні жарти
Коли доля привела Летичевського на адміністративну роботу у відомий дніпровський ансамбль “Кредо”, він вирішив, що освоїти менеджмент. У 2004 році здобув другу вищу освіту – вивчав управління проєктами у Дніпропетровському регіональному інституті державного управління при Президентові України. Його фах став ширшим, а погляд – стратегічнішим. Пізніше працював у галузі кінопрокату, керував кіноклубом “Думка”, потім влаштувався до компанії “Оптима Телеком”. І продовжував збирати анекдоти. Він не просто їх колекціонував, а створив цілу мапу сміху для дослідників. У його добірках – жарти, які вимагали від читачів не лише відчуття гумору, а й інтелекту. Жарти про логіків, які занурювалися у парадокси, фізиків, що могли розсмішити тільки Ньютонівською дотепністю, математиків, котрі цілком серйозно доводили, що й сміх має формулу.
За роки своєї діяльності Летичевський створив справжній архів “інтелектуального фольклору” – тонкого, часом абсурдного гумору, який народжувався там, де наука доходила меж людського розуміння. Це був сміх не поверховий, а осмислений, і колекціонер щедро ділився цим скарбом з усіма, хто був готовий слухати. Олександр ретельно вивіряв і публікував добірки анекдотів спочатку у Facebook, потім – у друкованих виданнях, зокрема у популярній дніпровській газеті “Наше місто”. Його публікації миттєво розліталися серед читачів, бо в них зберігався не лише гумор, а й стиль – тонкий, людяний, інтелігентний.
Майстер анекдоту
Вдалим днем гуморист вважав той, коли вдавалося знайти з десяток нових, дійсно оригінальних жартів. Його Facebook-сторінка стала своєрідним хронографом українського гумору – живим архівом, який оновлювався щодня. Дотримувався простого принципу – ніякої вульгарності чи чорного гумору, тільки дотепність. У морі анекдотів вмів відшукати справжні перлини. З часом Летичевський створив власну класифікацію анекдотів. На першому місці – класичні, які несли мудрі поради, завуальовані в усмішку. Це був кістяк, на якому трималася вся структура, яку доповнювало розмаїття тем, образів, жанрів: від побутових сценок до філософських парадоксів, від сімейних діалогів до витонченої гри абсурду. Не всі анекдоти брав з інтернету чи газет, деякі збирав на вулиці.
Серед тем, які з року в рік не втрачали популярності, – алкоголь, секс, чоловічо-жіночі стосунки. Але й там, як переконував Олександр, все вирішувала форма, бо справжній гумор – не про гучність, а про інтелект. Його голос вже впізнавали тисячі дніпрян, Летичевський був ведучим радіопрограми з промовистою назвою – “Бородаті анекдоти”. Його гумор жив і на сторінках газет. “Дніпро вечірній”, “Наше місто” – у цих виданнях регулярно з’являлися добірки, складені з турботою й тонким смаком. А ще – сторінка на Facebook, де люди щодня чекали нову порцію усмішок: без вульгарності чи злості – лише чистий, дотепний, людяний сміх.
Останній допис, якому не хотіли вірити
Але 30 квітня 2021 року на Facebook-сторінці відомого гумориста замість анекдоту з’явився короткий, гіркий рядок: “Анекдотів поки не буде. Я у лікарні з COVID-19”. Але автор додав, що “дихає, читає й пише, щоправда, з реанімації”. А вже 17 травня стрічку його сторінки заполонили дописи від друзів – не смішні, а скорботні. Олександру Летичевському було 60 років, коли його голос розчинився у вічності. Але жарти, які він залишив після себе, й досі живуть на його сторінці – як світлі сигнали з епохи, де гумор залишався розумним, а людина за анекдотом – живою.
Для Олександра Летичевського анекдот був формулою влучного, людяного дотику до істини, живою енциклопедією інтелектуального фольклору, викладачем, після лекцій якого студенти не тільки замислюються, а й посміхаються. Тому навіть після смерті гумориста його Facebook-сторінка продовжує приймати відвідувачів. Як нагадування про те, що гумор – це не тільки спосіб мислення, а й найкоротший шлях до істини.
Джерела:
- https://nashemisto.dp.ua/ru/2021/04/01/dneprjane-dlja-kotoryh-jumor-jeto-professija/
- https://covid.obozrevatel.com/v-dnepre-ot-koronavirusa-umer-izvestnyij-yumorist-i-radioveduschij.htm
- https://dp.reporter.ua/articles/covid-19-zabral-zhizn-izvestnogo-dneprjanina
- https://www.facebook.com/alexander.letichevsky