Петриківка – найвідоміше село в Дніпропетровській області. Населений пункт заснований у 1772 році, а всесвітню славу йому приніс унікальний розпис. З давніх часів на Дніпропетровщині існувала традиція декорування хат рослинним орнаментом. Петриківка і зараз славиться різноманітними візерунками на стінах і парканах практично біля кожного двору. Саме тут проживає заслужений майстер народної творчості Наталія Рибак. Далі на dneprovskiye.info.
Що відомо про талановиту особистість?
Народилася Наталія 30 серпня 1958 року у селі Попово-Балівка на Дніпропетровщині. Закінчила Петриківське професійно-технічне училище за фахом художниця. Заслужений майстер народної творчості, лауреатка премії імені Данила Щербаківського, нагороджена Орденом княгині Ольги III ступеня, призерка численних міжнародних конкурсів народної творчості. Має сина, доньку та трьох онуків. Хобі: садівництво, вишивка, подорожі.
Кожен ранок заслуженого майстра народної творчості Наталії Рибак починається з огляду своєї садиби, лише після ревізії кожної квітки та рослини починається приготування сніданку та спілкування з дітьми. Після виконання ранкової рутини жінка розпочинає малювати.
До всього ставитися з творчим посиланням, бачити прекрасне і насолоджуватися процесом створення – такого девізу дотримується жінка. До кожної рослини Наталія ставиться з великою любов’ю, намагаючись зібрати на своїй присадибній ділянці рідкісні сорти ягід, фруктів та квітів. В жінки власна концепція саду, щоб у кожній порі року була можливість вийти щось скуштувати або помилуватися.
За весь свій творчий шлях майстриня була в Польщі, Болгарії, Канаді, Японії, Латвії, Литві, Естонії. Найкомфортніше в емоційному плані серед усіх дальніх поїздок Наталія почувала себе саме в Японії. Бо вони щирі: сміються, коли їм смішно і плачуть, коли їм гірко!
Бувши маленькою дівчинкою Наталія прийняла доленосне рішення навчатися та стати художницею, але батько був категорично проти. Він казав, що це не справжня професія, а якісь іграшки. Тато свого часу був ректором загальноосвітньої школи, тому бачив у своїй дочці майбутню вчительку. Наперекір тихому і слухняному характеру дівчина все одно відстояла своє бажання вчитися за власним покликанням – бажання малювати було вище всіх перепон. Коли Наталія пішла вчитися у звичайну сільську школу, батько постійно приходив туди й запитував у викладачів: “Скажіть, з неї щось вийде?”. Але майбутній майстрині було все одно, адже для неї це була не лише професія, а стиль життя. Без малювання вона не бачила сенсу, це неначе припинити вміти дихати, бачити, плавати чи їздити верхи.
Ми звикли бачити у Петриківському малярстві рослинні мотиви, але справжні майстри, як Наталія, зображують на картинах і побутових речах все: тваринний світ, побут та звичаї українського народу.
Незвичне хобі майстрині
У бабусі художниці, на ім’я Параска було таке приладдя з лози, старовинна назва якого звучала як “рептух” (дві зігнуті дерев’яні лози, які складаються як мушля). Воно слугувало для перенесення сухого сіна, бо це була єдина зручна річ для такого виду сільськогосподарських робіт. Наталія вже назбирала необхідну кількість лози, зігнула та висушила. Після цього залишається лише перетягнути мотузками та відтворити побутову річ пращурів, яка і в сучасні часи стане у пригоді.
Наталія Рибак має безліч премій та нагород серед яких й Орден княгині Ольги III ступеня та премія імені Данила Щербаківського. Окрім того, член спілки художників України, член спілки народних майстрів України, але це все нічого не означає, якщо майстриня не буде мати можливість малювати кожного дня. Чому Наталія дотримується такої думки?
“Якщо я малюю, я – майстер, якщо не малюю – звичайна людина! Робота майстрині схожа на роботу спортсмена, адже потрібно тренуватися кожного дня. Якщо не займатися мистецтвом кожен день – втрачається відчуття, неначе пензлик є продовженням власної руки. Рука і пензлик – єдине ціле та працює в тандемі, тоді все виходить!”