ХХ століття подарувало світу чимало талантів, але видатних майстрів віолончелі у цій великій когорті налічується лише троє: Пабло Казальс, Мстислав Ростропович і Григорій П’ятигорський. Григорій Павлович виділявся талантом виконувати дивовижні мелодії, критики називали ці звуки зворушливими, соковитими та чуттєвими. Історія цього музиканта дивовижна. Інакше як примхою долі не назвати те, що хлопчина з небагатої єврейської родини міста Катеринослава зміг піднятися на верхівку музичного Олімпу та збирати величезні зали у всій Європі. Далі на dneprovskiye.info.
Жорстокі уроки дитинства
Григорій народився у квітні 1903 року у Катеринославі, змалечку відчув ставлення до представників єврейської національності. Їм забороняли жити у певних районах, обирати деякі професії, вчитися у державних школах. На все життя запам’ятав хлопчик страшні єврейські погроми, від яких переховувався з родиною у підвалах. Після чого батько Ісаак Абрамович змінив віру та ім’я, став Павлом Івановичем П’ятигорським.
У родині дуже любили музику, часто батько водив дітей на симфонічні концерти, влаштовував екскурсії вулицями Катеринослава. На одному з концертів Григорій вперше побачив та почув віолончель і одразу ж у неї закохався. Імітував гру на дерев’яній іграшці, прислухаючись до світу звуків, які чув лише він. Помітивши це, батько купив синові інструмент, і той почав тренуватися щодня. Через кілька місяців хлопця зарахували до музичної консерваторії, його першим вчителем був директор закладу, професор Дмитро Губарєв. За короткий час Григорій став віртуозним віолончелістом, якого називали вундеркіндом Катеринослава.
Юний годувальник родини
Батько Григорія теж був музично обдарованою людиною і вирішив податися до Санкт-Петербурга, щоб брати уроки гри на скрипці у легендарного педагога Леопольда Ауера. Годувати сім’ю залишив Григорія, якому виповнилося тоді лише 8 років. Хлопчина влаштувався грати до місцевих оркестрів, виступав у трактирах, театрах. Витримав випробування у новому театрі “Колізей”. Хлопця виручив високий зріст, додав собі віку. Навіть навчився аранжувати музику для посилення романтичних та батальних сцен. Коли повернувся батько, Григорій П’ятигорський вже був місцевою зіркою, легко виконував скрипковий концерт Мендельсона.
Переїзд до Москви
Родина перебралася до Москви, Григорій вступив до Московської державної консерваторії імені Чайковського з правом на стипендію. Намагався вивчити європейські стилі гри на віолончелі, яких досі не знав, у цьому йому допомагали викладачі. Вночі підробляв, грав у ресторанах. На все життя запам’ятав П’ятигорський зустріч з відомим співаком Федором Шаляпіним, коли талановитого юнака запросили розважати публіку грою між виступами відомого баса. Шаляпіну дуже сподобалася гра молодого музиканта, тоді Григорій вперше виступав у Великому залі Московської консерваторії та зірвав гучні аплодисменти.
Коли почалися буремні передреволюційні та революційні часи, Григорію виповнилося лише 15 років. Йому пощастило влаштуватися до першого державного струнного квартету. Колеги були настільки вражені майстерністю підлітка, його ініціативою, креативністю, логікою музичного фразування, що підтримали керівництво, коли П’ятигорського призначили у 1918 році головним віолончелістом Великого театру.
Новий досвід та нові досягнення
Перший державний струнний квартет багато гастролював, музиканти проводили й відкриті репетиції для студентів, музикантів, викладачів. Грали класичні та сучасні твори. Набутий досвід став дуже цінним і для юного вундеркінда, Григорій давав сольні концерти разом із відомими піаністами Оленою Бекман-Щербиною, Олександром Гольденвейзером, Миколою Орловим, Костянтином Ігумновим. Виступав із популярними співаками, грав у театрі Костянтина Станіславського.
Миттю слави став день, коли молодий музикант вперше зіграв під керівництвом Сергія Кусевицького й Олександра Глазунова. У 1919 році ставили прем’єру опери Штрауса “Дон Кіхот”, диригент Ґжеґож Фітельберг наполягав запросити досвідченішого виконавця. Але Григорій так віртуозно зіграв складне віолончельне соло, що після завершення диригент його обійняв, а оркестр заграв фанфари. Вперше в історії Великого театру 16-річний музикант виступив так, що про нього почали складати легенди.
П’ятигорському навіть запропонували викладати у Московській консерваторії, але він соромився вчити старших за віком. Неодноразово просив керівництво квартету відпустити на навчання за кордон, але дозволу так і не отримав. Тоді за допомогою друзів таємно перебрався до Польщі. Сам музикант визнавав, що закоханий у музику, бо у ній завжди є рішення. А успіх – то лише визнання.
Успіх у Європі
Спочатку П’ятигорський влаштувався головним віолончелістом до Варшавського симфонічного оркестру, потім вирішив податися до Лейпцига, щоб повчитися у відомого віолончеліста і педагога Юліуса Кленгеля. По завершенню навчання переїхав до Берліна, грав на прем’єрі “П’єро-сновида” Арнольда Шенберга з піаністом Артуром Шнабелем і скрипалем Борисом Кройтом. Шалений успіх вистави допоміг отримати Григорію посаду головного віолончеліста Берлінської філармонії. Навіть досвідчені музиканти відзначали, що музика П’ятигорського була унікальною, живою, він немов говорив через неї, розповідав цікаві історії або про власні почуття. І це було дивовижно.
Але молодий музикант все шукав досконалості. Він гастролював зі скрипалем Натаном Мільштейном і піаністом Володимиром Горовицем, з Яшею Хейфецом і Артуром Рубенштейном. Гурт був дуже популярним, записав понад 30 грамплатівок, що було на ті часи дуже вагомим досягненням. Потім музикант вирішив податися у “вільне плавання”, подорожував світом близько 20 років. Зі своєю віолончеллю “Страдіварі” вартістю за 30 000 доларів та скромною валізкою відвідав чимало міст Америки та Європи, виступав майже з усіма відомими диригентами та симфонічними оркестрами світу. Віолончель дуже беріг, іноді навіть купував для неї окремий квиток на ім’я “Міс Віолончель П’ятигорської”.
Завершити своє багаторічне турне вирішив у 1939 році в Америці, коли побачив виставлений на аукціон чудовий будиночок в Адірондакських горах. Оселився в Елізабет тауні у штаті Нью-Йорк. У 1941-1949 роках викладав у Кертісовому інституті у Філадельфії, з 1957 року – у Бостонському університеті. У 1961 році оселився у Каліфорнії, багато концертував.
Особливості творчої гри П’ятигорського
Ім’я Григорія П’ятигорського було широко відомим у Європі, рекламу його концертів публікували у популярних журналах та газетах. Дослідники вбачають великою заслугою цього музиканта те, що він підніс на новий рівень віолончель, яку до того сприймали тільки у складі оркестру. Григорій Павлович першим почав давати концерти соло, розвинув і розширив техніку інструменту, написав та аранжував чимало творів саме для віолончелі, суттєво збільшивши репертуар.
І сам постійно вивчав ефектні короткі п’єси, навіть склав особисту творчу колекцію, як казав, “комах”: “Бджілка” Шуберта, “Москіти” Фейрчайлда, “Політ джмеля” Римського-Корсакова, “Метелики” Форе. П’ятигорського любили композитори, писали твори спеціально для нього, зокрема Прокоф’єв і Стравинський. Він майстерно підпорядковував технічну майстерність під художнє завдання, що відрізняло його виконання з-поміж інших.
Слід у музиці
А ще Григорій Павлович вивчив та виховав чимало талановитих віолончелістів, у цьому переліку Натаніель Розен, Стівен Іссерліс, Рафаель Вальфіш, Джеффрі Солоу, Міша Майскі та Лоуренс Лессер. Також готував віолончелістів для провідних оркестрів Європи, його тактовність та великий педагогічний дар відзначали всі, кому пощастило навчатися у маестро. Відзначився П’ятигорський і у Москві, у 1962 та 1966 роках був членом журі Міжнародного конкурсу імені Чайковського. На честь відомого музиканта нью-йоркське віолончельне Товариство у 1962 році запровадило премію П’ятигорського, яку надавали раз на 2 роки найталановитішому молодому артисту.
Пішов з життя Григорій Павлович у серпні 1976 року, маестро знищив рак легенів. Був похований на Вествудському цвинтарі у Лос-Анджелесі. Але його талановита гра збереглася на грамплатівках, а харизма – в пам’яті тих, хто знав цю видатну та скромну людину. Дослідники називають Григорія П’ятигорського одним із найталановитіших і впливових музикантів свого покоління, але чомусь на батьківщині найкращого віолончеліста світу про нього майже нічого не знають сучасники.